Для «Слова правди»

Погоджуючись на це інтерв’ю, володимирський композитор і бард Сергій Шишкін відразу зауважив, що хотів би, щоб у матеріалі були збережені його стиль і безпосередність: «Бо ситуація, коли тебе ґвалтують і все летить у тар-тарари, а ми дотримуємось пристойності, мене не влаштовує». Приводом для чергової з ним зустрічі стала поява в Інтернеті нової пісні Сергія «Це не на продаж країна». Чимало гостей сайту вже прослухали й подали свої відгуки й зауваження, адже не тільки автора хвилюють майбутнє сина й минуле родини у момент, коли критична маса населення не зовсім усвідомлює небезпеку пасивного мовчання, коли міру любові до України всяк має визнати сам.

– Підштовхнули до написання цієї пісні останні політичні події?..

– Зарікався писати соціальні пісні, агітки. Та коли побачив, що робиться, як нас «впаковують» у ситуацію, коли від тебе нічого не залежить, таки написав. Бо так не має бути. Тепер моє завдання, щоб її почули якомога більше людей і допомагає мені в цьому багато хто. У тому числі наш художник Анатолій Дарчук із Греції. Є люди, які вважають, що це потрібно, вони насправді знають, що таке Європа, хоч від неї не у захопленні. В України і її людей куди більший потенціал. Не тільки духовний, інтелектуальний, а й по працеспроможності. Адже наші люди з верхньою освітою їдуть і працюють там Бог зна ким, але вони ж не лежать там на соціальну допомогу!

 Ти не віриш жодним політичним силам?

– Скажімо так, дивлюсь, хто робить реальні кроки. Бла-бла-бла – це одне, а реальні результативні кроки – це далеко не те ж саме. Можуть бути політичні симпатії й антипатії, але коли у мене був сольний рейтинговий концерт у Києві, я звернувся до кількох людей, найбільше мені поміг Петро Саганюк і громадське об’єднання «Рідне місто». Бо він знає, скрізь, де буваю, презентую Володимир. Хоч, коли мені дехто закидає відсутність суто волиняцького патріотизму, відповідаю, що уже не бачу, що б ще міг на Волині робити, бо часом це схоже на «гроші на вітер». Давно існую в іншому, ширшому інформаційному просторі.

– Маєш на увазі, що тобі затісні рамки нашого містечка?

– Чітко позиціонуюсь у тому, що понад 20 років просуваю сучасну українську музику й культуру. Візьмемо організацію виставки мистецького об’єднання «Куля» «Кліо: Назад до Європи», яка побувала у культурно-мистецькому центрі. Пізніше вдалося привезти її до Ковеля, Тернополя. В останньому вхідний квиток коштував вісім гривень. Правда, туди виставка приїхала розкрученою, розпіареною, і люди там більш визначені у плані своєї українськості і європейськості. Вони нам, чесно кажучи, позаздрили, от волиняки втяли! Займався там нею Сашко Смик, який купу пісень написав, ідей зреалізував, а далі експозиція поїде на Хмельницький, де її зустріне Володимир Смотритель. Це люди, які несуть ідеологію, мої друзі.

Я й сам обіцяв нашому міському голові, що ця «крута» виставка, яку так чекали від Волині – один із способів заробітку культури. Бери, насолоджуйся, користуйся! Хто прийшов на презентацію, не пошкодував. Я й сам собі позаздрив. Напевне, люди, які заходять на сайт «Живого погляду», «Волинську правду», думають: «От у Володимирі буяє культура!» Згоден. Епізодично. Бо чому ж чиновники наші не організували публіку? Знаю, що Зіна Люліна-Петровс обдзвонила багатьох.

Цілий місяць культ-походів – ось і реальний заробіток для культури. Про що ще тут говорити? Чи зручніше промовчати? 

– Хто автор тексту пісні? 

– Завжди пишу на власні тексти – все життя. Із музиканта-професіонала став бардом. Бо тільки так доношу своє світобачення.

– Чимало зусиль ти віддав для реалізації проекту «Живий погляд»...

– Тільки ініціатива щось приносить. Не штука було цих дітей підняти, штука – куди вести! Я не шанувальник тяжкої альтернативної музики, але вони її люблять. Ну не будуть ці діти слухати Аллу Кудлай і мене, можливо, теж і, якщо вони розвивають свою українську музику у цьому сегменті, то я маю це підтримувати. Витягнув за три роки десять «Живих поглядів», між іншим, під носом у влади, виконуючи її ж функцію! А в Польщу нема кому завести. Сам на власні вуха чув відповідь чиновника на запит з Грубешова, що у Володимирі року нема. А потім тих дітей запросять грати на непристосованій апаратурі на День молоді. І жалітися вони прийдуть до мене. Я за громадянське суспільство. Тому про це кажу не за плечима.

– Сергію, як живеться вільному митцеві, який не має постійного місця роботи і чиє благополуччя залежить від натхнення?
– Були часи, коли я не питав про гроші. А пора питати. Концерти «на шару» – тотальне розбещення публіки. Не має бути безплатного концерту. А скільки музикантів працюють «на шару»? Хтось спитав, за що вони живуть? Хто з наших українських митців живе у хоромах і їздить на лексусах? Актуальним залишається гасло «Просвіти»: «Свій до свого по своє». І не пошкодуй. Тому дуже втішила позиція володимирських художників щодо оподаткування. В кожній цивілізованій країні своїх митців підтримують, а не гноблять. Створюють спеціальні програми, систему грантів. Маємо самі навчитись цінувати власну працю. Чому платити комусь чужому, якщо можна купити мистецький продукт у колеги, сусіда, земляка? До речі, коли я звертався по допомогу для своїх проектів, найактивніше у Володимирі підтримав середній клас, але не посадовці й держслужбовці, хоча були й такі. Допомагали, хто транспортом, хто чим. 

– Твоя остання пісня свідчить про чітку громадянську позицію.

– Те, що у нас зараз відбувається, у тому числі й зменшення території української мови, мене абсолютно не влаштовує. Для прикладу процитую самого себе із написано у 1992 році: 
Ми борсатись будем в історії нашій,
Шукає там кожен своє,
А треба надпити із совісті чаші.
Це тільки, якщо вона є.

Чи згадували за совітів у наших підручниках історії, що Данило був королем? А ця «дрібничка» на користь того, що нація не здатна на державотворення. Ми тільки почали розгрібати завали. Невже не хочеться бути щасливим у себе вдома? Нам треба змінюватись. У нашій ментальності сидить комплекс терпимості.Тебе вивертатимуть навиворіт, а ти зберігаєш цноту там, де її давно нема. А потім, за лаштунками, забувши добропорядність, один одному на вушко перемиваємо кістки. Хіба це нормально? Завжди заздрю полякам, вони лівої чи правої орієнтації, чи хто за «комухів», але насамперед, – «єстем поляк». 

Бути щасливим у себе вдома передбачає відповідальність за свою хату. Не Ющенка, Януковича, Юлі, а свою власну. Не хочу критикувати тих, хто програв, я не політик. Підтримую тих, хто допомагає моєму народові, моїй країні. Відомий політолог Оксана Ярош із Луцька чітко це розписала в одній зі своїх статей. На її думку, Україна – найкраща, а держава у нас погана. Але Україна – земля, народ, культура, митці. 

Новою піснею хочу сказати, що зміна влади не позбавляє нас свідомості того, що ми Люди. Стаття моя на «Українській правді» називається «Чи потрібна Україні незалежність?» Ми маєм чітко дбати за своє, а не шукати, хто нам заважає. Та ми самі собі заважаєм! Навіщо нам йти туди, де війна, де купа нацменшин, які зводять між собою стосунки? А Європа не воює, тим більш ми там колись були. Навіщо це мені, музиканту? Не маю права здати тих молодих, кого колись заохочував бути патріотами. Моя філософія спирається на життєвий досвіт і не тільки мій. Багато хто розчарувався, але кожен має визначитись, наскільки він любить Україну, чи хоче бути самодостатнім громадянином, поважати своїх земляків і родаків. А головне – себе самого. Не чужим коштом, а власним. Я визначився. Тому я й написав таку пісню.

– Яким бачиш її майбутнє?

– Уже багато хто її почув – вона «висить» в Інтернеті. Навіть побачив у вигляді майже спонтанного відео. Хто вважає за потрібне, розміщує на своїх сайтах. Щодо ефірного життя, як з`ясувалось – зовсім не просто тепер бути в Україні патріотом України, коли нема політичної кон’юнктури. Можливо виконаю її на Дні Києва на Фестивалі сучасної патріотичної пісні, котрий ініціювали мої побратими з гурту «Рутенія». Він має відбутись в Києво-Могилянській академії, на відкритті якої колись виступив і яка і надалі є осередком сучасного прогресивного українства.

Розмовляла Ірина Надюкова.